Георгий Николаевич Микушев, 41 СД (статья на укр. яз.)
http://www.vu.mil.gov.ua/index.php?part=article&id=1267
«ЗА СПИСКОМ НЕМАЄ»
Сергій Смолянников
Понад 25 років ім’я легендарного комдива 41-ї стрілкової дивізії генерала Микушева — одного з тих, хто обороняв Київ від фашистів восени 41-го року, не згадувалося в жодному формулярі. І лише у далекому 1966-му вдалося з’ясувати причини «загадкового безпам’ятства».
В одному з видань у травні минулого року була опублікована стаття Олександра Жежери про захисників Рава-Руської в 1941 році, присвячена пам’яті про дивізію, що пройшла шлях від західного кордону до Києва.
Минуло більше року. За цей час довелося не раз побувати в тих місцях, де прийняв свій останній бій прославлений комдив, підібрати матеріал. А головне — розібратися, чому ж така людина виявилася забутою історією Великої Вітчизняної війни. Саме тому почав своє журналістське дослідження. В статті «Рава-Русская память. Рава-Русская боль» я розповів про героїв оборони державного кордону в районі Рава-Руської. Чим більше цікавився цією темою, тим більше розумів: подвиг захисників західних рубежів нашої Вітчизни і дотепер не одержав всенародного визнання, так само, як і подвиг командира прославленої 41-ї дивізії генерал-майора Микушева.
А надихали мене на цю роботу не тільки коментарі і звернення читачів, які висловили справжній інтерес до матеріалу, але й листи зі словами подяки. Багато читачів так і писали: «Спасибі, хлопці, спасибі вам, автори, що підняли цю тему — там, на Рава-Руському напрямі, воювали наші діди, ми і сьогодні пишаємося ними». Тому й повернувся до цієї теми, теми забутих, але справжніх героїв, одним з яких був «залізний комдив» Георгій Миколайович Микушев.
Його послужний список вражає: командир окремої роти добровольців; начальник штабу бригади; замначальника штабу Красноуфімської дивізії. Після Громадянської війни — помічник начальника штабу 88-го стрілецького полку, начальник стройового відділу 7-го стрілецького корпусу, помічник начальника штабу Уральського військового округу, потім проходив навчання на командирських курсах «Выстрел», з 1930-го до 1932-го навчався у Військовій академії імені Фрунзе (заочно), після чого призначений командиром 75-го стрілецького полку (на той час найвідсталішого в окрузі).
Саме тут проявився талант Георгія Миколайовича як військового вихователя і «батька-командира», яким він був до останнього дня свого життя.
26 січня 1936-го він отримує звання полковника, а через три роки стає комбригом. У результаті інспекторської перевірки 75-й полк був названий кращим в окрузі. Відразу ж після такого визнання, Микушев був призначений помічником начальника штабу Харківського військового округу, а в серпні 1939 року — командиром 41-ї дивізії.
Це була дійсно особлива дивізія, її формування закінчилося до початку 1939-го. Кістяк склали гірники і металурги Дніпропетровщини. Можливо, саме тоді і стала вона «залізною».
Місцем дислокації дивізії стало містечко Рава-Руська. Багато завдань стояло перед з’єднанням — облаштування нових оборонних споруджень, надання допомоги в будівництві укріпрайону...
Незважаючи на найсуворішу заборону керівництва країни і добре відому заяву Радянського уряду від 14 червня 1941 року, Микушев приймає вольове і небезпечне для свого життя рішення: 19 червня він повертає з табірних зборів під селом Седліска всі частини і підрозділи дивізії до основних місць бойового розташування, а ввечері 21-го віддає наказ видати весь боєзапас.
У своїх «Воспоминаниях и размышлениях» маршал Жуков відзначав: «Командир 41-й стрелковой дивизии генерал-майор Г. Н. Микушев принял 19 июня самостоятельное решение — вернуть весь личный состав со специальных сборов и полигонов, а также с работ на оборонительных рубежах и всем частям и подразделениям полностью сосредоточиться в дивизионном лагере… Генерал Микушев погиб смертью храбрых в боях за Киев в 1941 году, и остались навсегда неизвестными обстоятельства, в которых он принял свое необычно смелое для того времени решение: сделал ли он это полностью на свой риск или согласовал с кем-то свои действия».
Об’єктивно оцінивши обстановку, чого не зробили інші комдиви і комбриги, саме своєю владою Микушев наказав командирам частин повернути весь особовий склад і техніку зі зборів, з полігонів, із усіх будівельних робіт і цілком зосередити дивізію на рубежах прикриття кордону. Це дійсно було надзвичайно відповідальне і сміливе рішення далекоглядного командира, який вміє правильно орієнтуватися у складній ситуації.
У суботу 21 червня весь особовий склад дивізії був на місцях, а за кілька годин до війни всі її частини були приведені в боєготовність.
П’ять діб командував Микушев обороною Рава-Руської, чітко і без втрат виконав наказ про відхід. Його дивізія, прикордонники майора Малого і гарнізони дотів укріпрайону полковника Сисоєва відійшли тільки за наказом штабу 6-ї армії. Бійці і командири дивізії билися з гітлерівцями під Жовквою, Куликовим, на підступах до Львова, під Білою Церквою та Ржищевим, на берегах Дніпра. Особистим подвигом комдива було його керівництво переправою дивізії на лівий берег Дніпра в районі Канева. Ворог насідав, на переправі від постійних авіанальотів почалася паніка. Солдати заметушилися на березі. Але слова генерала, що вийшов на берег Дніпра і сказав, ніби розмовляючи сам із собою: «Комдив на той берег піде останнім…», — додали сил і впевненості.
Стійка оборона Києва продовжувалася майже два місяці. Розуміючи, що виступ у центрі Київського укріпрайону не прорвати (оборона його була доручена генералу Власову), противник завдав удару по угрупованню радянських військ з півночі і півдня. 41-а дивізія, як найбільш боєздатна й організована, була спрямована на північну ділянку, де обороняла лінію по річці Остер у районі селища Козелець.
9 вересня 1941 року в розпал оборони Києва талановитий генерал і хоробрий офіцер загинув смертю героя. Необхідно було будь-що відстояти міст через Остер. Під час однієї з атак фашистів наша оборона здригнулася і генерал особисто повів солдатів у контратаку... останню. Він так і залишився лежати на мосту… Зрозумівши, що міст не захопити, гітлерівці намагалися забрати тіло генерала. Але їх зустрічав вогонь. Бійці не віддали комдива. Увечері на міст пробралися шофер Микушева і розвідники та винесли тіло генерала.
Після загибелі Микушева дивізія відбивала люті атаки в Броварах і Борисполі, у районі аеродрому, щоб забезпечити евакуацію командування Південно-Західного фронту, якої так і не відбулося. З 20 до 27 вересня майже вся дивізія вела бої в оточенні в «Київському казані». Через лінію фронту до своїх прорвалося через «кривавий Трубіж» всього 983 бійці та командири. 27 грудня 1941-го 41-а дивізія першого формування була виключена зі списків з’єднань діючої армії. Але вже в березні 1942-го з’явилася нова 41-а дивізія, так званого «другого формування».
А про першого командира першої 41-ї забули на 25 років… Донедавна існувало багато версій про причину цього безпам’ятства, адже залишилися люди, що знали, де загинув та був похований генерал.
Відповідь на це питання зненацька прийшла з Ізраїлю, де проживає онук Володимира Ізраїльовича Срібника, що був інструктором політвідділу 41-ї дивізії. У спогадах ветерана сказано: «Славу, приобретенную в сражениях под Рава-Русской, 41-я стрелковая умножила на многих фронтах Великой Отечественной войны, за что была удостоена ордена Красного Знамени и ордена Суворова II степени. После войны много воинов 41-й стрелковой, в том числе и я, возвратились в свое родное Криворожье — край, чьи люди составляли ядро этой дивизии. Мы, ветераны, часто собираемся, чтобы вспомнить боевые походы. Памятно нам 12 сентября 1941 года. В тот день в Киеве, на территории Ботанического сада, хоронили любимого комдива Г. Н. Микушева. Все бойцы дивизии, находясь на боевых рубежах у Козельца, в траурную минуту дали дружный залп по врагу из всего имевшегося у нас оружия. Но могилы генерала после войны не оказалось. Фашисты, оккупировавшие Киев, сравняли ее с землей. Лишь в сентябре 1966 года, благодаря долгим усилиям группы ветеранов и моим, поскольку я и занимался его похоронами, могила Георгия Николаевича была найдена. Прах комдива со всеми почестями был перезахоронен на военном кладбище».
А «не для преси», Володимир Ізраїльович розповів причину довгого забуття. Справа в тім, що після загибелі Микушева, 13 вересня 1941-го дивізію очолив полковник Володимир Гелярович Баєрський. Це той самий комдив Володимир Ілліч Боярський, що після добровільної здачі в полон, став заступником головнокомандувача РОА — іншого учасника оборони Києва — генерала Андрія Власова. І його зрадництво та служба німцям лягли чорною плямою на всю героїчну історію з’єднання і, звичайно ж, на ім’я її першого командира. От чому дотепер немає місця в списку Героїв для Георгія Микушева.
Може, нарешті, прийшов час зробити все, щоб пам’ять про полеглих залишилась в наших серцях. А імена Микушева і сотень безіменних воїнів стали затребуваними історією і вдячними нащадками.