Пам’ять. Зустріч із братом. Володимир Юхимович Коломацький

Він — брат мій Володимир Юхимович Коломацький, 1925 року народження, до війни закінчив вісім класів у школі села Михайлівка Лебединського району Сумської області. Коли сюди наблизилися німецькі окупанти, його разом з іншими молодими людьми було евакуйовано в тил. Після того батьки отримали від нього лише одного листа, в якому він повідомляв: «Із м. Лебедина пройшли пішки 170 км, до Харкова лишилося ще 40». Далі — окупація, і більше про нього нічого не було відомо.

АЖ після визволення нашої місцевості від окупантів із сільради принесли листа, датованого 5 вересня 1943 року: «... Я живий-здоровий. Перебуваю в одному з діючих партизанських загонів. Але не знаю, чи живі ви і як себе почуваєте. Як я хочу вас побачити! Та, можливо, вас немає в живих і лист потрапить до когось іншого, то дуже прошу його повідати мені про долю моїх рідних: Коломацької Ніки Іванівни — мами, сестри Ліни і брата Льоні... Може, що-небудь знаєте про мого батька — Коломацького Юхима Павловича? Я пишу і не знаю, до кого звертаюся. Дуже прошу хоч що-небудь відповісти...»

Ще в одному листі — від 2 січня 1944 року — Володимир повідомляв: «... Ми, тобто весь склад партизанів, що діяли на території Баранівського району Житомирської області, потрапили «в полон» до червоноармійців. Довгоочікуваний день настав! Фашисти тікають без штанів. Я живий, здоровий та неушкоджений. Як буде далі — не знаю. Гадаю, що, можливо, якось дістануся рідних місць. Пишу й увесь час думаю: чи живі ви? За два роки могло статися все. Надсилаю цей лист з поштою передових частин Червоної Армії... ».

У липні 1944 року Володя таки побував удома. Тоді ми й довідалися, що на початку війни він був евакуйований у Саратовську область. Там, у школі диверсантів, став радистом і добровольцем був закинутий у тил ворога, де в свої неповних вісімнадцять обіймав посаду начальника радіостанції партизанських бригад. Подальша доля брата простежується в статті, опублікованій у чеському журналі «Історичний калейдоскоп».

«...Група «Ян Жижка-2» була сформована в генеральному штабі партизанського руху в Києві... Складалася із 21 чоловіка. Семеро з них були радянськими громадянами. Серед них — двоє радистів: старший радист Володимир Юхимович Коломацький і молодша радистка Олександра Михайлівна Тімохова. Члени групи були переправлені в Словаччину двома десантами в період з 21 серпня 1944 року по 3 вересня 1944 року... 12.11.1944 року стояв туманний день, лежав сніг завглибшки до десяти сантиметрів. Перед обідом... прибув німецький протипартизанський загін... Есесівці одразу ж почали обшук усіх будівель над Малою Бистрицею. Близько полудня наблизилися до господарства Йозефа Стюстка... Там раптом прозвучав постріл. Будівлю німці негайно оточили. В ході сильної перестрілки вона загорілася. Оточені партизани намагалися відбитися й сховатися в ближньому лісі. Серед відступаючих були обидва радисти: Володимир Коломацький і Олександра Тімохова. Відстрілюючись, вони не встигли добігти до лісу, їх обох скосили фашистські кулі...».

Тамтешні жителі шанують пам’ять радянських партизанів, що загинули у їхньому селі. На місці їх загибелі встановлено пам’ятний обеліск, а після перепоховання на сільському цвинтарі споруджено пам’ятник, за яким жителі села Мала Бистриця дбайливо доглядають. Я був приємно вражений тим, що з 1975 року там запроваджено перехідний приз за першість між дитячими літніми таборами відпочинку «Кубок загиблих партизанів». Знаменно, що його виготовив виходець із цього ж села. Кубок зберігається в кімнаті, де ведеться «Книга відвідувачів». На пропозицію господарів і я зробив у ній запис: «Лише мені судилося відвідати могилу свого брата та засвідчити неймовірну тугу наших батьків і сестри за їхнього життя. Травень 2011 року».

Через вашу-нашу газету хочу висловити велику вдячність усім, хто причетний до вшанування пам’яті мого брата, хто утримує поховання в належному стані. Я цілую руки доглядачці кладовища Ярмілі Кожеві. А ще безмежно вдячний старості села Мирославу Мартінеку і милій Людмилі Гужвайові, які, незважаючи на роки й відстані, щиро допомогли мені вклонитися могилі брата і могилам його побратимів.
 

Леонід КОЛОМАЦЬКИЙ.
с. Кожухів
Літинського району
Вінницької області.

На фото: радисти Володимир Коломацький і Олександра Тімохова (1944 рік); обеліск на місці їх загибелі.

Источник: silskivisti.kiev.ua.